Зі спогадів Ярослави Степанівни Павлюк

      Вкотре споглядаю на цю жовту будівлю, яка приймає у свої стіни невгомонну дітвору, як і нас колись, дітей війни, - і не можу відірвати свого погляду. Там десь залишилось наше недовершене шкільництво взимку 1944, наші невиписані свідоцтва. А оцінки ставила війна—за витримку, стійкість, тягар непосильної ноші на дитячі плечі. Вдивляюсь у фото 1943 року: діти і їх наставники—директор школи на Підзамчі (тепер школа №3) Пилип Демкович, отець катехит Адріян Зафійовський і наш улюблений вчитель Євген Колодницький. Не встиг він як слід натішитись сімейним щастям з молодою дружиною Стефанією Осадцівною, а вже чекали його повні небезпеки фронтові шляхи у складі дивізії «Галичина», прорив з ворожого кільця під Бродами, переховування, чорне крило енкаведистських тортур, розлука з родиною. А ми, діти? Теж сумні і насторожені, як сполохані пташенята. Адже кожного дня, ідучи до школи вузькою дорогою-коридором через гетто, були свідками далеко не дитячих видовищ, в основі яких смерть і мучеництво. Тією дорогою ішли наші старші товариші-студенти до «гандлівки», що розміщалася поруч з нашою школою.

    Але тема роботи загальноосвітньої школи на Підзамчі—єдиної на той час у Бродах, майже не висвітлена. Тому своїм обов'язком людини на схилі віку вважаю поповнити цю прогалину, сказати добре слово про тодішніх вчителів-подвижників, які не шкодували складати на вівтар шкільництва свій нелегкий, неоплачуваний, як на той час, труд. Це була передова українська інтелігенція, той її цвіт, який чудом уникнув сталінських репресій в 40-му році. В 1941-42 н.р. я навчалася у 2-му класі теперішньої школи №3. Пам'ятаю, як до нас прийшов новий молодий вчитель з добрим, але строгим                  лицем—пан Євген Колодницький, зять покійного отця Михайла Осадци.  Пригадую, як він нахилявся над нашими зошитами, перевіряючи написане, як не терпів неуків і бешкетників, яких тоді в Бродах не бракувало. Тепер, коли маю солідний життєвий і педагогічний досвід, ціную таку рису у своєму колишньому вчителеві, як наполегливість.

     Велику і плідну роботу в справі виховання національної самосвідомості, прагнучи заповнити прогалини в ній під час навчання в радянській школі, проводила дружина отця В.Жолкевича. Вона вчила нас патріотичних віршів і пісень, які до сьогодні залишилися в пам'яті. Друга наша вчителька співів Ярослава Тарнавська, невістка генерала УГА Мирона Тарнавського, вчила нас у дні великоднього посту отієї скорботної пісні «Страждальна мати під хрестом стояла». Страждання чекали її на завершальному етапі війни: розлучена з чоловіком, родиною, хвора, перебивалась, жадна куска хліба, на території Польщі. Як і в пісні «Журавлі», вони, наші любі вчителі, розпрощалися з Бродами, рідними оселями—більшість назавжди.

    Математики вчила нас пані Чубатова, здається, це була невістка померлого пароха с. Дітківці. Це була дуже вимоглива і строга вчителька, ходила у чорному. На математику казали "рахунки”. А я, на жаль, у них була не дуже сильна.

Німецьку мову викладала пані Марія Лопатинська, донька отця М. Демчинського. Всіх тих, хто не встигав, п. Лопатинська залишала "по школі”. Ледачі у навчанні трудились руками, допомагали п. Марії прибирати, готувати обід. Може німецьку мову не знали, зате знали, як  треба місити і розкачувати тісто на макарони, як чистити картоплю, як смажити картопляники. Цим нахвалялась моя однокласниця Михайлина Шуст, дуже охоча на язик.

    У школі не били. Проте в рідких  випадках від імпульсивного і чомусь вічно знервованого директора можна було дістати по карку, що було і зі мною (хоч і безневинно). Але найбільш болючі удари   завдавало життя, тодішня жорстока дійсність. По-перше, голод. Ми йшли до школи ненагодовані: чай з сахарином, від чого щеміло біля серця, паляниця—от і увесь сніданок. Раз пам'ятаю, не дійшовши до школи, схилилась на чийсь паркан—потемніло в очах. Мабуть тепер люди, хоч і скаржаться на кризу, не знають, що таке куряча сліпота. А тоді вона чіплялась майже до кожного. Ішли ми до батька до млина, де він працював, обід несли—а за два метри нічого не видно. Брели з тіткою , як сліпці.

    Але найбільшою травмою було те, на що споглядали наші очі. Як уже було сказано на початку, ішли ми до школи "коридором” крізь гетто, через площу, ринок, мимо жидівських будинків, які на той час були уже пусті, бачили ми худі обличчя, простягнуті крізь колючий дріт руки. Тут були наші ровесники з білими пов'язками, на яких синіла зірка Давида. А найменші?  На них фашисти шкодували куль. І одного разу уранці біля кам'яниці очі побачили труп дворічної дівчинки з розтрощеною головою, а поруч—лялька, остання втіха маленької жертви. То тут , то там на околиці міста можна було побачити розстріляних людей.  Із тими враженнями ми сідали за парти. Тепер задумуюся: для чого німці помістили школу поблизу місця геноциду і страти? Може, це було зроблено навмисне, щоб призвичаїти майбутніх рабів до покори через криваві видовища? А були це картини не для дитячої психіки? А може, щоб змалку виховати жорстокість?

   Іду мимо тебе, моя колишня школо, і думаю: всього бачили і пережили твої мури! Але мовчазні, ви не опишете того, не розкажете. Та є ще ті, що були свідками і учасниками пережитого. І не мовчати — обов'язок нас, живих!